На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль - страница 7


Видання щотижневої газети "Черниговский листок" можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу "Основа" на українське громадянство й українську журналістику. Якщо можливе видання великого "грубого" часопису українського спрямування в столичному Петербурзі, то чому не можливі видання скромних газет такого ж напрямку в провінційних містах України? Такі думки неодноразово виникали у свідомості активних українофілів.

Навесні 1861 року Л. Глібов подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в м. Чернігові щотижневу газету. Одночасно звернувся й до директора гімназії, у якій працював учителем, підтримати його прохання. До цензурного комітету була подана й програма нового часопису. "Мета видання, – писав у ній майбутній видавець і редактор, – надати можливість місцевим жителям мати друкований орган громадського життя і діяльності" (цит. за кн: Деркач Б. А. Леонід Глібов: Життя і творчість. – К.: Дніпро 1982 – С 23). У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру; новини й повідомлення з столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книжки; а також об'яви приватних осіб та офіційних установ. Ціна "Черниговского листка" встановлювалася на 1861 рік – два карбованці сріблом. На цей час Л. Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної книжки російською мовою, численних українських байок, опублікованих у газеті "Черниговские губернские ведомости", а також публікації великої добірки віршів в "Основі".

Леонід Іванович Глібов [21. II. (5. III) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина – 29. X. (10. XI) 1893, Чернігів] – знаменитий український байкар, народився в родині управителя поміщицького маєтку. З 1840 р. він вчився в Полтавській гімназії, багато читав, серед його лектури – й нечисленні на той час українські книжки. Але розпочав творчість юнак російською мовою. У 1846 році він відібрав п'ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву "Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846". Замість похвали й позитивних відгуків у критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським (братом знаменитого поета Левка Боровиковського) для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії.

Л. Глібов був хворобливою дитиною, що позначалося на його успіхах у навчанні. Того ж 1847 року йому довелося залишити гімназію, так і не закінчивши її. Провівши два роки в батьковій оселі, Л. Глібов знову береться до навчання, уже в доволі пізньому віці вступивши в Ніжен­ський ліцей вищих наук князя Безбородька, де він вчиться впродовж 1849 – 1855 років. Під час навчання в 1853 році на сторінках неофіційного відділу "Черниговских губернских ведомостей" він друкує близько тридцяти українських байок, започаткувавши новий напрям у своїй творчості. Попрацювавши короткий час у містечку Чорний Острів Подільської губернії, 1858 року Л. Глібов переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Про його популярність свідчить також і те, що його запрошують викладати історію й географію до приватного пансіону в Чернігові. У Чернігівській чоловічій гімназії Л. Глібов був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та відомого громадівця П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам'ять його байки.

Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і випробувань. "Епітет завзятий мені не личить, – писав він 22 червня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, – тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя" (Глібов Л. І. До О. Я. Кониського // Глібов Л. І. Твори: У 2 т. – К., 1974. – Т. 2. – с. 352). Лише велика любов до України й покликання журналіста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.

12 липня 1861 року Л. Глібов розпочав видання "Черниговского листка". У серпні 1863 року його видання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації "Земля і воля" І. О. Андрущенком, який був товаришем і автором Л. Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л. Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина. Лише в 1867 році йому дозволили повернутися до Чернігова, де за допомогою прихильників його таланту йому було запропоноване місце директора земської друкарні, яка на той час ще не існувала і яку ще треба було створити. На цій посаді й працював знаменитий байкар до кінця свого життя. Його байки за життя виходили тричі: у 1863, 1872 і 1882 роках, щоразу повнішим виданням. Наприкінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі "Дзвінок", що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання "Черниговского листка" на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л. Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркевич, Степан Ніс. Свідома українська інтелігенція навіть змогла об'єднатися й утворити громадську організацію – товариство шанувальників рідної мови. На це коло й спирався Л. Глібов у своїх журналістських намірах. До участі в газеті йому вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузьменка, П. Єфименка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського, вже згаданого І. Андрущенка. Але їм належали лише окремі невеликі матеріали. Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального видання Л. Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 – 36, а в 1963 – 14 (усього було видано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігівщини, хоча видання було помічене місцевою інтелігенцією, про що свідчили листи читачів, які надходили на адресу редакції й використовувалися Л. Глібовим у його журналістській діяльності. Переважну більшість матеріалів доводилося писати самому редакторові, який і був не просто основним, але і єдиним співробітником "Черниговского листка", виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра.

Можна було б припустити, що причиною появи "Черниговского листка" е пошук уже відомим поетом своєї трибуни, органу для друкування власних літературних творів. Але з Л. Глібовим вийшло інакше. Його захопила журналістика так, що стало неможливим займатися власне художньою творчістю. За 1861 – 1863 роки він опублікував на сторінках "Черниговского листка" всього дві українські байки, два давніх (з 1846 р.) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Це дозволяє твердити: газета створювалася зовсім не для публікації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій. Російські твори, опубліковані в газеті, власне, нічим не прикметні, слабкі й невиразні; йому не вдалося знайти свого шляху в російській поезії, здійснити помітні відкриття. Українські байки з "Черниговского листка" теж не належать до золотого фонду глібовської байкарської творчості. Якраз вони – "Мишача рада" і "Пан на всю губу" – були переспівами сюжетів І. Крилова, максимально близькими до оригіналів. Зате в кожному номері своєї газети друкувалися власні матеріали Л. Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків. Він ставився до Чернігова з великою мірою критичності, але й з любов'ю. У числі першому 1861 року (12 липня), викладаючи свою програму, редактор писав: "Незважаючи на всі труднощі, якими супроводжуються подібні заходи в такому скромному місті, як наш Чернігів, ми вирішили утворити місцевий орган громадського життя і діяльності, цілком сподіваючись, що освічені люди, які співчувають загальній справі, допоможуть нам у цьому важкому ділі".

Як уже мовилося, видання "Черниговского листка" велося з великими перервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція. Вичерпувалися ті незначні кошти, що вдавалося зібрати за рахунок передплати, і видання припинялося. В окремій листівці, виданій у 1863 році перед черговим поновленням видання – число перше вийшло в цьому році лише 7 травня, – Л. Глібов з гіркотою, але стримано скаржився на байдужість публіки до своєї газети. Він виправдовувався перед передплатниками за невиконання своїх зобов'язань, але водночас просив у них дозволу вказати на пом'якшуючі його провину обставини. Вони, на його погляд, такі: вітчизна наша – не США чи Англія, де існує загальна потреба в читанні, а ідеї літають у повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; "своє, рідне нас майже не цікавить", тому й погано розходяться місцеві видання, до числа яких належить і "Черниговский листок". "Зізнаємося, – писав далі Л. Глібов, – ми не розраховували ніколи на значне число передплатників; але помірність у попиті на наше видання перевершила наші навіть цілком помірковані сподівання: передплатна сума не покривала до сих пір витрат на друкування й папір" (Глібов Л. І. Об издании еженедельной газета "Черниговский листок" в 1863 г. // Глібов Л. І. Твори: У 2 т. – К., 1974. – Т. 2. – С. 271).

Коли наказом начальника Чернігівської губернії від 23 серпня 1863 року видання газети було припинене і з Л. Глібова взята підписка про його обізнаність з цим рішенням, то він лишився винним губернській друкарні 144 карбованці, які довго не міг відшукати, про що свідчать два письмових зобов'язання про сплату належної суми до губернського правління, перше з яких написане 4 вересня 1863 року, а друге – через місяць: 6 жовтня.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої публіки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л. Глібов продовжував з дивовижною наполегливістю видавати газету. Зрозуміло, що заробітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки на нього не гримнув "самодержавний кулак" й видання не було заборонене урядово.

Найбільш охоче Л. Глібов писав про освіту, культуру, але не оминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси. У статті "Не всі передбачення здійснюються..." (14 травня 1863) Л. Глібов коментує другу річницю скасування кріпацтва. Як відомо, здійснення реформи й було розтягнуте саме на два роки. От вони й закінчилися. Висловлювалися різні передбачення щодо цієї події, дехто, з острахом чекавши, що звільнений народ кинеться до помсти панам, повтікали в міста. "Але нічого не сталося, – відзначав Л. Глібов, – народ просто містифікував нас "слушним часом", 19 лютого пройшло так благополучно, ніби його й зовсім не бувало". Ця фраза часто наводилася в радянських наукових працях про байкаря як нібито свідчення його передового світогляду. Як відомо, за більшовицькою концепцією, реформа нічого не дала народові; як суголосне з цією думкою звучало й висловлювання Л. Глібова. Але в статті редактора "Черниговского листка" мова йде зовсім про інше. Насправді ж скасування кріпацтва він вважав "великою реформою нашого часу", яка "розв'язала руки міліонам людей, надавши їм свободу облаштовувати своє щастя". "Ми віримо в наш народ, – писав Л. Глібов, – віримо, що він досягне повного щастя, тільки не скоро, як очікують оптимісти, не раптом, не завтра", бо "прогрес на те і прогрес, що підпорядкований законам поступовості". Після цих загальних міркувань у статті викладені конкретні статистичні дані про звільнення селянства від кріпацької залежності. Оцінки Л. Глібова, оперті на значну фактичну базу, добре аргументовані, виглядають переконливими й виношеними. Та й чи могла демократична людина 1860-х років ставитися до скасування кріпацтва інакше, ніж до видатної події сучасності, яка принесла визволення від рабства мільйонам співвітчизників?

З подорожніх нотаток приваблює нарис "Ніжин", написаний, як свідчить дата під ним, ще 1860 року, а опублікований 26 липня 1861 року. Це зовсім не традиційний географічно-статистичний нарис. У ньому Л. Глібов розповідає про місцеві прикмети, цікавих людей міста, включає сюди цілі новели з містечкового провінційного життя.

Наприклад, розповідаючи про мисливця Василя Кутька, який є мало не місцевою визначною пам'яткою, автор прагне продемонструвати його вроджений гумор і розповідає такий епізод. Якось, повертаючись з полювання, Василь зайшов у приміську корчму випити чарку горшки і зустрів там знайомого єврея Янкеля. Мисливець жартома почав просити в нього грошей – мовляв, свої усі потратив на полюванні, то й випити ні за що. Янкель не хотів давати. Тоді Василь запропонував йому в заставу в'язанку набитої дичини. У Янкеля загорілися очі: якщо у Василя немає грошей, то, може, й застава буде його. Він позичив. Василь випив і закусив. Пішли друзі разом до міста. Янкель знемагав від тяжкої ноші, адже Василь віддав йому відразу впольовану дичину. Але дорогою мисливець квапив супутника, мовби й не помічаючи, як тому важко. Підійшовши до своєї вулиці, Василь став прощатися й забирати дичину. "Як то так? А борг?" – обурився Янкель. Тоді Василь дістав з кишені гроші і, вручивши Янкелю позичену суму, подякував за те, що "потрудився донести мою дичину". Янкель стояв приголомшений.

Нарис "Ніжин" мав підзаголовок "З подорожніх нотаток". І хоч Глібов, зрозуміло, ніяким подорожнім не був, жив у Ніжині довго й добре його знав, але йому вдалося здійснити блискучу стилізацію записок людини, яка вперше проїздить через Ніжин, розмовляє з його мешканцями, спостерігає за типами й поведінкою тутешніх прикметних осіб, спостережливим оком новачка помічає відмінності від інших населених пунктів і звертає на них увагу читачів. Так чи інакше, але Глібову вдалося переконливо виступити під маскою мандрівника. Можливо, і підпис під нарисом "Киев, 1860" і псевдонім "Ив. Кенер", яким він був підписаний, покликані були завершити враження справжності від цієї маленької літературної містифікації. У відповідності з природним нахилом свого таланту, який так виразно виявився і в байкарській творчості, Глібов на сторінках своєї газети вдавався й до соціальної сатири. Оскільки сатира на особи в локальному просторі Чернігова просто була неможливою, то виправданим виглядало звернення до сатири на явища. У числі четвертому (від 2 серпня) 1861 р. Глібов започаткував цикл нарисів "Нотатки Простодушного", змальовуючи в них суспільні типи, властиві, зрозуміло, не самому лише Чернігову, але в цілому російському імперському життю.

Перший нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який покидав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчиною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом Маші-Ундіни, який висвітлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушний тікає від неї і знаходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

Якось на вулиці до нього підійшов знайомий із Ноздрьовки і розповів історію про станового пристава п. Махайлова, "пристрасного любителя усіляких приношень". Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом боротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюртук. Знайомий розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильний частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговий раз облаштувати почастунок, побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завершуються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розглянуло цю страву: "яка б розігралася славна і разом повчальна драма".

Продовження "Нотаток Простодушного" було вміщено в числі сьомому (від 23 серпня) 1861 р. Після ліричного початку автор знову передає оповідні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка "нашої нещасливої Аркадії". Богоугодний заклад перетворений на "прибутковий маєток". Лікар Образинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає засвідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу. Оповідач докладно з'ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

Згідно з основними рисами маски Простодушного закінчує він нарис міркуваннями про те, що "в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те..." Тут усі виконують свої прямі обов'язки: священики моляться, урядовці – чесно урядують, лікарі – лікують і т.д.

Цикл "Нотатки Простодушного" обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував написане в листах до нього, який цілком поважно протиставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевидно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому "Нотаток", неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене зауваження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в столиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатиричний журнал "Искра"), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття "Про стан жіночої освіти", опублікована 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім'я видатного науковця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Французька мова, музика й танці – ось головні предмети, що досі викладалися в таких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід наповнювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування, Л.Глібов вивів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

"Приємне явище в цьому відношенні представляє нам петербурзьке суспільство, – писав він, – де вже не здається і для дам диким не тільки відвідування публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення науки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними".

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшувати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ'я, попередником майбутніх феміністичних рухів.

Але особливо охоче писав "Черниговский листок" про місцеві події культурного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери від 11 і 18 червня 1863 року. У першому з них під заголовком "Короткий звіт про події минулого тижня" розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга – з сценічного втілення знаменитої "Наталки Полтавки". Обидві вистави мали на меті "допомогу убогим студентам нашої губернії".

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм життя і привабливості. "Вистави ці були ніби уособленням художньої України, – писав про них автор. – Характерні риси української музики, українського малярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії".

Друга стаття "Про виставу "Наталки Полтавки", дану аматорами 11 червня" є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить критичне ставлення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібрето "Наталки" не витримує художньої критики. Проте сценічні достоїнства п'єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи "Наталка Полтавка" виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії, – гру акторів. Як він глибоко це робить, видно з його розгляду, наприклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смішив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася ним цілком задоволена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. "Ми ж вважаємо, – пише критик, – що М. А. К., за безсумнівного комічного обдарування, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сценою, лилася нестримно, руйнуючи ілюзію незавченої людської мови, що вимовляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті".

Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в "Черниговском листке" відзначалися професіоналізмом, глибоким розумінням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів – сценічних вистав. На сторінках "Черниговского листка" Л. Глібов постав не просто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л. Глібов "зумів залучити до співпраці у "Черниговском листке" багато відомих діячів. У газеті друкувалися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О. Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін." (Дисак Ф. Глібов Леонід Іванович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1994. – Вип. І. -С. 39).

Орієнтуючись на "Основу", Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику "Из уст народа", де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський, М. Номис, О. Маркевич, О. Тищинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках "Черниговского листка", усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: "Остання пісня" (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та "Шуканнє-викликаннє" (15 жовтня 1862), що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку "Дзвін" (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком "Черниговского листка". Поет створив образ ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній; жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тридцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші "До вбогої" (16 серпня 1861) "Безталанна" (13 травня 1862), оповідання "Беглые" (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким, Л. Глібов як редактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліпшити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одночасно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх співробітників. "Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, – писав Л. Глібов до автора 16 жовтня 1861 року. – (...) Коли Вам такі поправки не по нутру – напишіть, я буду осторожен" (Глібов Л. І. До О. Я. Кониського // Глібов Л. І. Твори: у 2т.– К., 1974. – Т. 2 – С 354).

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л. Глібов обирав суголосні з своїми власними поглядами статті. "Заметка о г. Остре" (30 червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин. Цілком у дусі "Нотаток Простодушного" розповідав у статті "З хроніки одного повітового містечка (Нотатки туриста)" І. Андрущенко (6 вересня 1861) про поміщицю-здирницю, яка, відвідуючи хати селян, "як Плюшкін, тягла в комору по одному екземпляру всього, що їй траплялося в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка – все одно".

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література. "Щирий і правильний погляд на справу народної освіти, – твердив автор, – не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських школах та в розповсюдженні творів малоросійської словесності між нашим народом ні поганого наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних інтересів, ні вияву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім'ї слов'яноруської".

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І. Лашнюкова "Чеські народні школи і педагогічний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі" (28 травня, 4, 11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій справі видання "Черниговского листка", хоча, як уже мовилося, ця підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І. Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л. Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на видання газети. 23 серпня 1863 року редактор змушений дати підписку про припинення ним тижневика. 30 серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі матеріали не були знайдені, міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з посади вчителя. Такі покарання були накладені на людину цілком невинну, якій навіть звинувачення в чому-небудь пред'явлене не було. Залишившись без засобів до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

"Черниговский листок" завершив перший період історії української журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основа". Тижневик будив застояне болото провінції, виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ. А відтак, творчий досвід Л. Глібова-журналіста потребує свого вивчення як цікава сторінка української духовної культури.


ЗАБІЛИ


Український старшинський рід в 16-19 ст. на Чернігівщині. Засновник роду Петро Михайлович З. (1580-1689) – український державний діяч. Н. в м. Борзні (тепер Чернігівська обл.). Був адміністратором королівського майна в м. Борзні. В 1648 підтримав Б.Хмельницького. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. В 1649 і 1654-55 – полковник Борзненський. В червні 1654 очолював козацьку делегацію від наказного гетьмана І.Золотаренка до московського царя. Прихильник політики гетьмана І.Виговського. В 1663-69 – генеральний суддя в адміністрації гетьмана І.Брюховецького, з яким в 1665 їздив до Москви. В 1669-85 – генеральний обозний. В 1672 З., прагнучи захопити гетьманську булаву, очолив старшинську змову проти гетьмана Д.Многогрішного. Володів значними маєтностями в Ніжинському і Чернігівському полках.

Найвизначніші представники роду З.: Костянтин Михайлович З. (рр. н. і см. невід.) – городовий отаман у Борзні (1664,1680,1683), брат Петра З. Іван З. (рр. н. і см. невід.) – козацький сотник. У 1655 учасник українського посольства до шведського короля Карла Х Густава, а в 1659 – посол гетьмана I. Виговського до Речі Посполитої.

Степан Петрович Забіла (рр. н. і см. невід.) – український військовий і державний діяч, син Петра З. В 1672 їздив з посольством від гетьмана І.Самойловича до Москви. В 1678-83 – генеральний хорунжий, 1687-94 – полковник Ніжинський. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689. В 1687 був одним з організаторів змови проти гетьмана I. Самойловича.

ЗАБІЛА Надія (1868-1913) – дружина видатного художника Михайла ВРУБЕЛЯ (1856 – 1910), відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині "Царівна-лебідь" (1900 р.).

ЗАБІЛА (Забелло) Пермен Петрович (28.7(9.8).1830-1917) – український скульптор. Н. в с. Монастирищі (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). В 1850-57 – навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв, академіком якої став у 1869. До 1872 жив і працював в Італії. Кращі твори З.: погруддя Т. Шевченка (1869, 1872), В. Боровиковського, В. Маяковського, М.Гоголя для пам'ятника в Ніжині (1881), надмогильний пам'ятник О. Герцену в Ніцці (Франція). Помер у Лозанні (Швейцарія).

Забіла Надія (1868–1913), дружина М. Врубеля, солістка опер у Києві, Харкові й Тифлісі, колоратурне сопрано; Мікаеля («Кармен»), Олімпія («Казки Гофмана»), царівна Лебідь («Казка про царя Салтана»), Волхова («Садко»), Снігуронька (в одноіменній опері) тощо.

Забілло Микола, сотн. армії УНР, на еміграції гром. діяч в Царгороді (Туреччина). Катерина (1900–43), уроджена Бабич, дружина сота. Миколи З.; під час визвольних змагань 1917–18 рр. бунчужна полку кінноти Армії УНР; померла на еміграції в Царгороді.

Забєлін Іван (1820–1908), відомий рос. історик і археолог, почесний чл. Рос. Академії Наук, автор «Истории русской жизни с древнейших времен». На Україні досліджував скитську могилу Чортомлик на дол. Дніпрі (1863) й грецьку могилу Велика Близниця на Тамані (1864); «Чертомлицкая могила. Древности Геродотовой Скифии» (2 тт., 1865–72).


0474179977150998.html
0474229987536580.html
0474299217752016.html
0474388403335302.html
0474547032101804.html