«Завжди напружено, бо завжди – проти течій»











УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ. О. М. БОЙЧЕНКА


У ЖИТТІ, ТВОРЧОСТІ, СПОГАДАХ


Видатні особистості краю: Є. Маланюк, О. Осмьоркін


Методико-бібліографічне видання. Вип. 8


Кіровоград

2011


ББК 78.3

У - 11


У житті, творчості, спогадах : Видатні особистості краю: Є. Маланюк, О. Осмьоркін : методико-бібліографічне видання. Вип. 8 / ОЮБ ім. О. М. Бойченка. – Кіровоград, 2011 – 34 с.

Черговий випуск методико-бібліографічних матеріалів підготовлений до ювілейних дат видатних особистостей Кіровоградщини, імена яких відомі далеко за її межами: Є. Ф. Маланюка - пристрасного поета, публіциста, борця на ратних і літературних полях та О. О. Осмьоркіна - самовідданого ліричного художника, професора живопису.

Видання розраховане на бібліотечних фахівців та шанувальників української літератури та образотворчого мистецтва.


Укладачі: Л. Настояща, О. Чужа

Комп’ютерний набір та дизайн: О. Чужа, А. Суковач

Відповідальна за випуск: Л. Савенко


©Укладачі Л.Настояща, О. Чужа, 2011

©Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка


«Завжди напружено, бо завжди – проти течій»

(Євген Маланюк)


Євген Маланюк – поет глибокої думки й вольової напруги. Як поет непересічної величини, безумовно, створив власний світ людини, літератора, сина свого народу. Світогляд Євгена Маланюка формувався в бурхливий період не лише української, а й світової історії. Спочатку – перехід з російської армії в українську, далі –Центральна Рада, Гетьманат і Директорія скристалізували його погляд на українську історію. А програна боротьба, табір інтернованих у Польщі й еміграція дали поштовх його особистій творчості.

У творчості Є. Маланюка химерно переплітається велика любов до Батьківщини і шалений гнів, жагучий сором, гіркий докір, кинутий в обличчя своєму приниженому народу.

Пропонуємо провести вечір-портрет «Поет – переможець», присвячений 115 - річниці від дня народження Євгена Маланюка – нашого земляка, ім’я якого замовчувалося довгий час і лише в часи Незалежності повернуте українцям. Він прийшов звитяжцем у свою вільну Елладу назавжди. На вечорі радимо використати музику композитора Людвіга ван Бетховена, у звуковому світлі якого завжди двигтить глобальність, напруга, розмах і якого так любив поет.

У читальній залі оформити книжкову виставку «Вогненних шляхів апостол» за розділами:

І – «Я – син свого народу», представлений літературою про життєвий шлях поета. Цитата:

«Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

^ Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх.»

ІІ –- «Так – напростець –де спалює мета» - матеріали про поетичну і прозову спадщину.

ІІІ – «Слова, немов з дзвінкої криці куті» - твори Є. Маланюка.

На виставці можуть бути представлені як окремі видання, так і шпальти періодичних видань, твори поета-земляка. Журнальний столик з портретом Є. Маланюка, обрамлений українським рушником та кетягами калини. За другим столиком сидять ведучі: бібліотекар, біограф, читець.

Читець:

Напружений, незломно-гордий

Залізних імператор строф, -

Веду ці вірші, як когорти

В обличчя творчих катастроф.

Позаду – збурений Батурин

В похмурих загравах облуд

Вони ж металом – morituri -

Сурмлять майбутнього салют,

Важкі та мускулясті стопи

Пруживий одбивають ямб, -

Це дійсности, а не утопій

Згучить громовий дитирамб.

Ось – блиском – булаву гранчасту

Скеровую лише вперед:

Це ще не лет, але вже наступ,

Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок,

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Бібліотекар:Цими словами з поезії «Напис на книзі віршів» поет виразив свою мистецьку і громадянську позицію. Вона й стала йому провідною зіркою, що осявала життєву і творчу путь до кінця його днів. Звертаючись до нащадків, він розумів, що шлях до читача на Батьківщині буде неймовірно довгий.

За все життя Євген Маланюк не почув доброго слова на свою адресу з Батьківщини. Його творчість замовчували, фальсифікували. Незаслужено називали його буржуазним націоналістом, фашистом. Це був час, коли відлунали постріли Хвильового і Скрипника, коли тисячі українських митців мордували у сталінських концтаборах, а їхню творчість на десятиліття викреслили з культурного життя України.

Українська земля, як це бувало не раз в нашій історії, зродила собі сина – на свою оборону і славу. Щедро обдарувала його талантами, та не дала талану-долі. Але він сам збудував свою долю – всупереч всім перешкодам. Саме так і стають великими.

Біограф: Євген Маланюк походив із самої серцевини України – зі степів колишньої північної Херсонщини (тепер Кіровоградська область). Архангород (тепер Новоархангельськ), де 2 лютого 1897 року народився поет, розкинувся над річкою Синюхою. Це межова зона між Запоріжжям і Степом. Така «географія» походження вплинула на його світогляд і психологію: він завжди почував себе нащадком лицарів-запорожців, з погордою дивився на всяке рабство і холуйство.

Дід його – із козаків, що чумакували після загибелі Січі. Батько – Филимон – був одним із ентузіастів культурно-освітницької роботи в рідному містечку. Як вказує прізвище, Маланюки походили з Українських Карпат, очевидно, покозачившись у бурхливому ХVІІ столітті. Мати поета – Гликерія (у дівоцтві Стоянова) – за походженням чорногорка, що, мабуть, додало Євгену південного темпераменту і пристрасності. Матері він завдячував «серцем і мистецтвом».

Читець:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук, -

Я закохавсь в чужих віках,

Я волю полюбив державну.


І крізь папери, крізь перо,

Крізь лак культури - богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана, -


Тих отаманів курінних,

Що, під гармати революцій,

Уміли кинуть п’яний сміх

В скривавлене обличчя – муці.


Чия залізна голова

І з-під катівської сокири

Жбурляла в чернь такі слова,

Що їй мороз ішов за шкіру.


Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.


Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то

Вони взяли свячений ніж,

Залізняка майбутні діти!


Хай згинуло, хай загуло, -

Вони лишилися як криця!

І жадний примус, жадне зло

Їх не примусило скоритися!


Херсонські прерії – мов Січ,

А кобзарем – херсонський вітер.

І рідним був одразу клич:

- Вставайте! Кайдани порвіте!


Бо ж там тече козацький Буг

Й - не раз червоная – Синюха,

А я там весен вербний пух

І дух землі з дитинства нюхав.


Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той, -

Та враз підвівсь і запалав,

І з серця кров’ю крикнув Гонта.


…Даремно, вороже, радій, -

Не паралітик, і не лірник

Народ мій – в гураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!


Ще засилатимеш на жаль,

До Києва послів московських, -

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзко.

Бібліотекар: Так писав він в автобіографічному «Уривку з поеми», що входить до збірки «Стилет і стилос» 1925 року. На чужині він линув думками до рідного степу, до річки дитинства – Синюхи з млиновою греблею та вербами.

Біограф:Першим кроком до науки стала місцева початкова школа. Учився він блискуче, вроджена обдарованість була очевидною. Учителі наполягали, щоб батько віддав здібного учня до найкращого в повіті навчального закладу – Єлисаветградського реального училища, учнем якого він став у 1906 році.

Бібліотекар: Місто Єлисаветград (тепер, як відомо, – Кіровоград) у пору учнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня Російської імперії. Місто мало могутні театральні традиції, прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників, тут функціонувало з десяток гімназійних закладів, а земське реальне училище було відоме в усій імперії. Саме воно подарувало мистецтву імена М. Садовського, П. Саксаганського Є. Чикаленка, Ю. Яновського, Г. Юри.

Біограф: Як свідчить сам Євген Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Вчився із задоволенням, захоплювався точними науками, але виявляв неабиякі знання з літератури та мови.

1913 року померла мати – Гликерія Яківна. Її образ він пізніше змалював у вірші «Липень»; давню втрату поет відчував гостро і через двадцять років.

Читець:

І вірилось, що цим липневим гімном

Зростатиме затиснене дихання,

Що медом лип засліпляться кав’ярні,

Що сильні квіти, повні вщерть коханням,

Наллють це тіло спрагою життя -

І наша мама…ще на рік…зостане…


Вона сиділа в квітнику – прозора.

Під скронею, посрібленою вчасно,

В блакитній жилці бивсь нерівний живчик

І зраджував симфонію сухот, що нею двиготіло схудле тіло…

Біограф: Втрата найдорожчої людини була для Євгена першим страшним ударом долі, але він вистояв. Продовжував навчання і в 1914 році випускник реального училища одразу вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Проте на заваді навчанню стала Перша світова війна. З початком війни став слухачем Військової школи в Києві, яку закінчив у 1916 році. З серпня 1916 року на Західному фронті у складі Туркестанського стрілецького полку. 1917-й рік – поручик в цьому полку.

І тут утрутився перст долі. Він указав поручику Євгену Маланюку його шлях. Телефонний виклик до штабу дивізії, де полковник Мєшковський збирає поміж вояцтва український елемент. Уся армія охоплена гангреною дезертирства і мародерства, а цей незбагнений чоловік, якого потім поет назве «справжнім запорожцем, що чудом заховався у ХХ століття», думає про Україну, якої насправді, ще немає. Адже те, що проголошене в Києві – це тільки туманна надія на державу. Після демобілізації українські старшини Туркестанського полку стають громадянами і вояками УНР.

Надзвичайно важливий період у житті майбутнього поета розпочався з грудня 1918 року, коли війська Директорії зайняли Київ. Старшина Є. Маланюк з кабінетного військового чиновника стає ад’ютантом заступника, згодом начальника Генштабу та командувача Наддніпрянською армією УНР Василя Тютюнника.

Розповідають, що Василеві Тютюннику Маланюк подарував шаблю – криву, в срібній оправі, із якою поет пройшов першу світову. Цю шаблю наприкінці 1919-го року поклали в могилу В. Тютюнника, похованого в Рівному.

Бібліотекар:А ще Євген Маланюк присвятив В. Тютюннику вірш «Над могилою Тютюнника» та поему «П’ята симфонія». Цей твір писався протягом 11-ти років. Перші сім віршів-частин з’явилися в роки війни (1942-1944 рр.), потім, майже через сім років перерви, була дописана остання поезія, що завершувала поему. Темою поеми «П’ята симфонія» стало зображення одного епізоду з біографії В. Тютюнника – документально-репортажний заголовок першого розділу – «Тернопіль, 31 травня 1919». Осмислення епізоду здійснено в ореолі романтичної ідеї долі. У тексті це мотивується епіграфом – написом Людвіга ван Бетховена на партитурі П’ятої симфонії, яку поет наводить мовою оригіналу й майже буквально повторює українською – в першому ж рядку твору: «Так стукає судьба у браму серця». Але історичні діячі УНР, крім Василя Тютюнника, не відчували цей поклик долі. Через надмірну бюрократію, недбальство, лінивість деяких начальників упущено момент, що й привело до остаточної поразки.

Читець:уривок з поеми «П’ята симфонія»

Захід сіяв злотавий попіл

Над цим містом сторожевим -

То на згарищах дальних Європи

Не зникав ні вогонь, ні дим.


То конала Війна Велика

І ніяк не могла сконать

Розкуйовджена, багрянолика,

Многозначно-таємна стать.


То конала Війна й перед сконом

Засівала свій засів знов,

Щоб землі животворче лоно

Обагряла родильна кров.


І в новій купались Каялі

Воскреслі із мертвих полки,

І підносилися охлялі

Нової війни вояки.

Біограф: З 10 листопада до 21 листопада 1920 року українські армії тримали жорстоку оборону своїх позицій. 13 листопада ситуація складалася на користь Червоної Армії. Через Кам’янець-Подільський, Вінницю, Львів відходили воїни УНР, ті, хто не хотів миритися з новою владою. «…І пригадується найстрашніше, - читаємо в одному з рукописів Євгена Маланюка з архіву його сина в Празі. – Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія – згідно з якимось там параграфом «міжнародного» права - віддавала зброю. Востаннє гупали ще наші гармати, щоб за годину збільшити купу мертвого заліза по другім боці трагічної річки...»

Читець:

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: на Захід…На Захід…На Захід…

І услід реготався Схід.


Роззявляв закривавлену пащу.

П’яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Бібліотекар: Від’їжджаючи з України, Євген Маланюк не знав, що це назавжди. У польському таборі для інтернованих вояків УНР збагнув, що вчора був воїном, а сьогодні він – людина без Батьківщини, без жодної надії на майбутнє. У вірші «Ісход» відгукнулася незагоєна рана втрати України і поетове входження в чужий новий світ. Твір увійшов до збірки «Гербарій» (1926) – своєрідної ліричної поеми розпуки й зневіри. Це була перша збірка віршів, але через байдужість видавців вона вийшла, лише після того, як побачила світ збірка «Стилет і стилос».(1925) і вважається другою. В «Гербарій» увійшли поезії 1920-1924 рр., а збірка «Стилет і стилос» укладена з віршів 1923-1924 рр.

Біограф: Переживати, осмислювати, «прокручувати» у пам’яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Тут, в таборі, почав писати Маланюк і перші вірші. Його вірші та публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щомісяця з’являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка» та інших виданнях.

Восени 1923 року Маланюк виїздить до Чехословаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехословаччина стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва.

Крім того, тут зібралася міцна літературна група поетів і прозаїків: Леонід Мосендз, Олена Теліга, Олег Ольжич та інші. Влаштовувалися літературні й дискусійні вечори, доповіді, користувалися великою бібліотекою. В історію літератури їх творчість увійшла під назвою «Празька школа».

З 1924 року починається багатолітня співпраця Маланюка із Дмитром Донцовим у «Літературно-науковому Віснику».

1925 року в Подєбрадах познайомився Євген Маланюк з молодою студенткою медицини Зоєю Равич. 12 серпня відбулося вінчання. Їхнє спільне життя не було довгим, проте вони назавжди залишилися добрими друзями.

Читець:

Пишна, буйна, рубенсівська жінка, -

Килимів би, квіток, свідчад!

А на дворі рида катеринка,

А в кімнаті – і побут, і чад.

Запашний ось на припічку – прімус,

На столі ось шпаргалки, книжки…

О, життя, як нещадний примус,

Як тягар невідступно-важкий.


Не таким воно нам уявлялось

По романах, по веснах, по снах…

Біограф: Поезія присвячена Зої Равич. Мабуть, тому і розлучився поет з дружиною, що вимріяне, романтикою насичене уявне життя принесло також і будні, які нелегко було переносити двом бідним еміграційним студентам. На схилі віку колишнє подружжя зустрілося в США, відновили дружбу, що тривала аж до самої смерті поета. І потім збирати матеріали про Євгена Маланюка доля присудила їй – на той час уже Зої Плітас (прізвище другого чоловіка).

У 1929 р. Євген Маланюк переїхав до Варшави, де сподівався знайти роботу. Маючи диплом інженера-гідротехніка, працював інженером магістрату у відділі проектування регулювальних споруд на р. Вісла. До 1940-х років життя поета пов’язане з цим містом, і саме 30-ті роки – розквіт і утвердження його таланту. Він стає провідним автором «Літературно-наукового Вісника» (від 1933 – Вісника), де публікує крім віршів, свої глибокі й витончені есе, статті, рецензії, поступово стає поетом-символом молодого покоління.

Тут він включається в літературне життя. Разом з Юрієм Липою створюють літературне об’єднання «Танк», назву придумав Євген Маланюк. Видавали навіть свій журнал «Ми», але через організаційні труднощі він довго не проіснував, тому й далі цих письменників об’єднував «Вісник» Донцова.

Пильно стежив за подіями на Батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: голодомором, репресіями.

Бібліотекар: Збірка «Земля й залізо» (1930) починається коротким словом автора: «Книга, висушена гарячим вітром історії, обезбарвлена їдкими кислинами спізнілої ретроспективної мудрості. В ній розкривається сучасна і темна історія України: роки 1918, 1919, 1920 освітили її особливим, незабутнім світлом». Складається вона з трьох розділів: «Полин», «Степова Еллада», «Варяги». Письменник хронічно не сприймав усталений образ українця-гречкосія, втрату вольового, динамічного, державницького начала. Він мріяв про залізну Українську державу – на зразок імперії Римської. Роль Риму у нашій історії, на його думку, відіграли нормани – вікінги, які були «епілогом нашої протоісторії» і візантійці, які християнізували нашу країну. Розповідають, що він навіть іменував себе «по-римськи» - Евгеном.

Маланюк шукає причини слабкодухості українців, прагне збудити їхню національну гідність, волю до боротьби за свободу і незалежність. Батьківщина в нього постає то степовою Елладою, уподібненою до давньогрецької, то іншою – Чорною Елладою – через рабську покору завойовникам, небажання стати державною нацією. Гнівні інтонації звучать у багатьох віршах цієї збірки. Тут він висловлює знамениту формулу українства: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети.»

Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку концепцію буття нації. Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування і несприйняття. Критика, еміграційна і західноукраїнська, не могла пробачити поетові такої нищівної критики свого народу, як наприклад, у «Сонеті гніву та ганьби».

Читець:

Каліка, смерд – такий він і донині,

Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайськую скрижаль.


Зродив вождів — дрібну плебейську шваль

Вошивих душ, що бабраються в слині,—

Це в час, коли рокоче Муссоліні,

Пече очима бронзовий Кемаль.


Це в час, коли кругом відважні жмені,

І кожному народу спіє геній,

Історія новий готує том,


Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і зітха гуртом.

Біограф: Коли поет уже жив у Польщі, познайомився з Богумілою Савицькою – у чеському посольстві у Варшаві, де вона працювала. 1930 року вони одружилися, в 1934 році народився син Богдан, якого поет назвав на честь Богдана Хмельницького. Прожили разом до весни 1945-го, коли Маланюк опинився в Західній Німеччині, а Богуміла з сином - у Празі. Відтоді поет не бачився з дружиною 17 років. Уже під старість, 1962, вони зустрілися у Варшаві – ненадовго, боячись спецслужб. На цю зустріч, із обережності, сина не брали. Через рік Богумила померла. Ще через рік поет, уперше після війни, зустрівся з сином і побачив свого внука…

Бібліотекар: Більшість книг Євгена Маланюка побачили світ за кордоном: у Чехословаччині, Польщі, Німеччині і США. Лише дві з них – «Земна Мадонна» (1934) і «Перстень Полікрата» (1939) – вийшли у Львові, та згодом були примусово вилучені з бібліотек і віддані забуттю.

У другій половині 30-х років поет зацікавився Західною Україною, уважно спостерігав за політичними і культурними подія краю, бо для нього Карпати - також «рідна земля», де він, однак, почувався, з його слів: «як гість із Запоріжжя». Поет кілька разів бував на Волині, в Галичині, на Закарпатті, зустрічався з письменниками, разом з Оленою Телігою виступав на літературному вечорі львівського журналу «Вісник», читав свої та чужі поезії, а також реферат «Поезія і вірші». Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 року позбавило поета і цього.

Віршем «Вислід» відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже в час злету літературного життя української громади в Чехословаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилося письменників. Їхні голоси загубилися «в льохах оглухлих чрезвичайок і сніговіях Соловок».

Біограф: Війна і окупація Польщі примусили його шукати роботи. Певний час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Євген Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися було небезпечно – ім’я Є. Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню.

У 1945 році поет змушений був податися у другу еміграцію. Разом із викладанням математики в гімназії м. Регенсбурга (ФРН), письменник брав участь у літературному житті таборових республік. У 1949 році Євген Филимонович вирушає у свою третю еміграцію – до США. Загалом для нього то були важкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його потрібно було починати заново: знову одному – без родини.

Бібліотекар: Між двома війнами Євген Маланюк виріс на витонченого майстра в мистецтві поезії. У цей період було написано також багато цінних есе та статей на літературні, історичні та громадсько-політичні теми, в яких висловлював дуже особисті, безкомпромісні погляди на явища та події, на долю національного мистецтва.

Погляди Маланюка на минуле перегукуються з Шевченковими Як і Тарас Шевченко, Євген Маланюк у козацькій республіці бачить ті підвалини, на яких стоятиме майбутня українська держава. Але цей образ у них різний. Якщо для Шевченка Україна – скривджена мати, то для Маланюка вона – «зрадлива бранка степова», яка не шанує своїх синів. «Молитва» Євгена Маланюка то гнівне прокляття тим, хто терпить приниження. Поет просить у Бога й України благословення випекти «смертельний чад дичавини». Він свято вірить у майбутню державу, навіть тоді, коли немає віри. За цю державу – його «Молитва».

Читець:

Вчини мене бичем Твоїм -

Ударом, вистрілом, набоєм,

Щоб залишивсь хоч чорний дим

Над неповторною добою.


Хай безсоромні очі їсть

Тих, хто живуть без слів і чести,

Хто скинув і любов і злість,

Бо не під силу було нести.

Хто все зітхав – заснуть, втекти,

Сховатись за Мазепу й Крути,

Коли грозою йшли – віки! -

Над полем рути і отрути.


Тим бичем мене вчини,

Щоб басаманувати душі,

Щоб захитать і знову рушить

Смертельний чар дичавини.

Біограф: Нелегко склалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році.

Бібліотекар: Його перо, як і досі , не знало відпочинку. Бо ж тільки в США були видані поетичні збірки «Влада» (1951) – у ній зібрано те, що було написано раніше, але з різних причин не увійшло до попередніх збірок; «П’ята симфонія» (1954), «Поезії в одному томі» (1954; до цієї книги була включена збірка поезій «Проща»), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964).

Пережитий досвід реалізувався духовним урожаєм, символом якого поет обрав серпень. Це повносилий жнивний місяць літа, це зеніт духовного життя. Крізь призму серпневої зрілості й філософської мудрості якось по-новому, спокійніше, але й повніше зазвучала в ньому патріотична тема. «Минуть роки. Прийде час плати кожному за добрі і злі діла» - так роздумує поет.

Читець:

Ми за життя горіли в пеклі -

О, незнищенна міць огниво!

І лиш на серці цім запеклім

Кров запеклася чорним гнівом.

Ми переходили всі кола -

О, жаден Дант того не бачив!

І лиш стискали видноколо

Глухі пожежі гайдамачі,

І лиш кружляли чорні круки,

Щоб видзьобать незрячі очі…

Ми перейшли всі кола муки -

І ось прозріли - в пітьмі ночі.

Бібліотекар: В цей час поряд з історіософськими державотворчими мотивами Маланюкових віршів випростовується й інше крило його поезії, у якій панує лірика, пульсують Почуття й Думка…

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Торонто. Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву - «Книга спостережень». Прозу він почав писати рано – й продовжував писати все життя, паралельно з віршами. В цих творах виявилася повною мірою вражаюча ерудиція Євгена Маланюка (що з захопленням відзначали його сучасники) і блискучий, і водночас, філософсько-глибокий інтелект письменника, і витончений художній смак митця, і невловима аура виразника духу національної самоцінності й гідності.. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

Біограф: Хоч би скільки ми вчилися осягати світ, завжди є щось, чого ми не знаємо, або не можемо пояснити. Наприклад, є люди, які не усвідомлюючи самі як це виходить, можуть передбачати певні події. Знав, чи, можливо, передчував дещо і Євген Маланюк.

Після виходу на пенсію його сирітство стало стократ відчутнішим, хоча йому начебто не бракувало популярності. Його радо приймали в емігрантських салонах. У листопаді 1963 року приголомшила звістка з Праги про смерть дружини. Далекого 1939 року у творі «Побачення» є розділ «Її нема», де поет описав момент своєї кончини: і одинокість, і лікар, який спізнився, і «визначений час» - лютий та листопад (смерть дружини).

Читець:

Ви розумієте – немає смерті.

Коли ж настане визначений час -

Імлистий день, у листопаді, в лютім,

Пручнеться серце, помилившись в ритмі,

І поки залунає гострий крик,

І скляну тишу розіб’є,

І спізниться вже непотрібний лікар, -

Ви будете далеко.

Бібліотекар: У передостанній день лютого 1964 року з-під пера письменника вийшов вірш «Лютий», що став сумним пророцтвом. Уже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Читець:

Лютий місяцю, справді – лютий.

Зачаївся, пантруєш і ждеш:

Хай-но нерви завузлились до скрути

Хай-но серце доб’ється до меж,


І тоді ти, як вовк зголоднілий,

Скочиш ззаду на крижі мені,

І кістяк задубілого тіла

Тільки хрусне.


І десь по весні

Знайдуть люди цілком випадково

Те, що скупо лишалося тут.

Те, що було оселею Слова,

Сполучало натхнення і труд.

Біограф: 16 лютого 1968 року ввечері. він збирався йти до театру, мав квиток. Але вдень Євгена Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. Похований на цвинтарі св. Андрія Первозванного (так званому українському пантеоні) у Бавнд-Бруку. На могилі поета пам’ятник, побудований за проектом його сина Богдана – інженера-архітектора.

Бібліотекар: Із відпущеного Богом 71 року – 50 - Євген Маланюк прожив на чужині. Але палка любов до батьківщини сотворила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таке жагуче, могутнє мистецьке слово, рівного якому годі знайти в нашій літературі ХХ століття.


***


Популяризуючи життєвий і творчий шлях поета із Степової Еллади серед учнівської молоді радимо одне із засідань літературного клубу чи літературної студії присвятити огляду поетичної спадщини, розглянувши основні мотиви творчості:



Доречно було б в бібліотеках проведення для старшокласників вікторини «Ярий крик і біль тужавий…» про поета-емігранта Євгена Маланюка.

Проводити можна в довільній формі: чи то будь-хто із присутніх у залі відповідає на питання і отримує певні бали за відповіді; чи розділити аудиторію на команди і влаштувати змагання між ними.

  1. Згадайте яких національностей були предки Євгена Маланюка? (батько - українець, мати – була донькою чорногорця та польки; дідусь був одружений на українці з молдавським корінням).

  2. Якою мовою були написані перші вірші учня реального училища? (російською).

  3. Творчість яких українських радянських поетів-сучасників цікавила Є. Маланюка? (М. Рильського, П. Тичини, яким присвятив вірш «Сучасники»).

  4. Кому присвячена поема «П’ята симфонія»? (Пам’яті Василя Тютюнника – командувача армією УНР).

  5. Скільки збірок складають поетичну спадщину Євгена Маланюка? (Десять).

  6. Хто був улюбленим композитором поета? (Людвіг ван Бетховен).

  7. Цікаво побудовані заголовки збірок поезій Маланюка: назви складаються з двох слів, які починаються з одних і тих же літер. Поєднайте символ і його поняття. (На листках паперу зробити чотири написи символів: перстень, посох, стилет, стилос і чотири написи на листах паперу іншого кольору понять-пояснень: прив’язаність до одного місця, ціпок мандрівника, зброя воїна, паличка для письма.

^ Поєднати їх потрібно так:

Символ

Поняття

Перстень

Прив’язаність до одного місця

Посох

^ Ціпок мандрівника

Стилет

Зброя воїна

Стилос

Паличка для письма

8. Згадайте три постаті української історії, які на думку поета, були справжніми будівничими незалежності України. (Король Данило Галицький, гетьман Іван Мазепа та сучасник поета Симон Петлюра).

9. Заміни слова (займенник на іменник). У запропонованих уривках з віршів Євгена Маланюка потрібно визначити які слова-іменники приховані за підкресленими займенниками.


Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий він. І знову, знову сам.

(День).


Але, мов скеля, капітан

Один панує над залогою

Й веде його крізь ураган

Раз визначеною дорогою.

(Судно).


То човнами і волоком – путь із варягів у греки

Та навпоперек давній, татарський той Чорний шлях…

… І із Сходу на Захід далеко летіли лелеки

І німіла, ними налита осіння земля.

(Дощами).


Мушу випити його до краю

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю, -

Чи ж побачиш, почуєш ти?

(Келих).


Вона зелена кружляє по жилах рослин,

Людським тілом владає червона.

Всесвіт – храм, де копула блакитних глибин

Двиготить злотосоняшним дзвоном

(Кров).


І трудний він черствий , щоденний,

І темні многотрудні дні,

І в снах – Еллада і Атени

Та хмурі степові вогні.

(Хліб).


0487226525716211.html
0487311908921368.html
0487389208731968.html
0487513810650938.html
0487648687531644.html